Батьки привезли нам із села саме той виноград, який у мене асоціюється з дідом. Михайло Савович піклувався про нього: при ньому це був маленький кущик, який періодично замерзав взимку, і це відображалося на обмеженому врожаї.
У селі біля хати росте багато винограду — синього та рожевого, але він не такий смачний, як цей білий. Сам по собі виноград маленький, круглий, з кісточкою, не суперсолодкий, з кислинкою. Можливо, тому що я його завжди їв недостатньо спілим. Ймовірно, якби у нього було інше місцеположення і професійний догляд, він виростав би ліпшим.
Як тільки виноград давав ознаки зрілості, дід завжди приносив і вручав мені грону. Це одна з тих рис Михайла Савовича, які я яскраво пам’ятаю — один зі способів проявлення любові і піклування.
Дід за кожної можливості, паралельно зі своїми господарськими справами — будучи в лісі, на полі, на городі, біля річки — зустрічав ожину, суницю, груші, сливи, полуницю та інші дари, збирав усе це і приносив додому, щоб пригостити мене. Коли вже підріс, то мою молодшу сестру Дашу. А коли був зовсім малий або мене не було в селі — так робив для моїх двоюрідних старших сестри Юлі та брата Саші. Можу допустити, що дід точно так само приносив подібні гостинці для своїх дітей — мого малого батька Сергія та його старшої сестри Віри.
Особливо примітно, що суницю дід презентував або разом з кущиком, або нанизану на стебло травички як намисто. Найефектніше було, коли він складав ягоди у внутрішню частину свого спітнілого картуза.
Тоді це здавалося просто дрібницею. Бувало, що я навіть не хотів пригощатися цими ласощами. Дід завжди казав: «Хоча б спробуй, а там уже вирішиш».
Але зараз це дуже теплі та цінні спогади, бо найголовніше — стан, у якому завжди перебував дідусь у ці моменти: піднесений настрій, заінтригований побачити реакцію, усміхнений, щасливий бути дбайливим.
